Вже понад 20 років тому я поїхала до Франції й залишилася там жити. Після школи, мені запропонували дуже вигідну програму навчання й втрачати такий шанс я не хотіла. Там я знайшла свого чоловіка й вийшла заміж. Зараз в мене вже двоє дітей.
У рідному селі в мене залишилася мама та сестра. Батько помер, коли ми були ще зовсім малими. Додому я приїжджала рідко, адже робота та сім’я не дозволяли робити цього занадто часто. Мама говорила, що в неї все добре, сестра наче допомагає. Чому “наче”? Зараз розповім.
Раз на три місяці я перераховувала сестрі певну суму грошей, аби вона передавала їх матері та забезпечувала її усім необхідним. Контролювати цей процес я не могла, адже була занадто далеко та й довіряла сестрі.
Декілька місяців тому, я поїхала додому та побачила, як існує моя матір. “Існує” – це дуже правильне слово, адже назвати її життя нормальним просто неможливо: хата розвалювалася, їжі у неї майже не було, одягу нормального теж. Жила вона лише на власну пенсію.
Виявилося, що всі мої гроші сестра забирала собі, адже у них зараз шикарний будинок, нова автівка, син навчається в обласному центрі на платному факультеті… І ви хочете сказати, що все це вона дозволила собі на зарплату звичайного працівника пошти? Добре, чоловік її працює інженером на заводі, проте й там таких грошей ніхто не платить.
Я вирішила, що матір так далі жити не буде й забрала її до себе до Франції. Там я влаштувала її у хороший платний будинок для людей літнього віку. Я знаю, що в Україні таке засуджують, проте я не розумію чому. В Європі це цілком нормальна практика. Там вона проводить час у компанії своїх друзів, вони завжди займаються чимось цікавим, за ними завжди наглядають лікарі. Це чудові умови. На свята та вихідні діти забирають їх додому.
Не розумію, чому наші люди не можуть це прийняти. Взагалі, мама знайшла тут своїх подруг й навіть згадувати про село не хоче.
Сестра та всі родичі з села мене засуджують, проте я не звертаю на це уваги. Головне, аби моїй мамі було добре.
А як вважаєте ви?
Напишіть нам в коментарях
