Актор, сценарист та ексучасник “Дизель Шоу” Олег Іваниця з перших днів війни захищає країну зі зброєю в руках.
Майже два роки перебував в одному з військових підрозділів, брав участь у боях на сході.
Нині на службі в ППО, про яку дуже мріяв.
Зрідка актору вдається долучатися до творчих проєктів – командування час від часу дозволяє йому відлучатися на зйомки.
В інтерв’ю OBOZ.UA Олег Іваниця розповів, як його змінила війна, згадав українських артистів, які мало чим відрізняються від путінських ура-патріотів, а також пояснив, чому проти того, щоб Україна повертала Крим та Донбас військовим шляхом.
– Олеже, територіально ви зараз перебуваєте на службі далеко від Києва?
– Це київський регіон, треба трішки проїхатися, але не критично. На початку 2022 року наш підрозділ був сформований у Києві, потім дислокувався під Чорнобилем, згодом поїхав на схід, ми воювали, повернулися.
А на початку цього року я перевівся в ППО. Коли ми були на сході, мені вдалося поцілити з калашмата у ворожий дрон з вибухівкою, який висів просто над позиціями. І з того часу я почав мріяти про ППО.
Що можна розповісти про цю роботу? Після попередньої служби, про яку залишилися лише позитивні відгуки, ППО – це, можна сказати, курорт. Звісно, казарменне положення, всілякі виїзди, нічні роботи тощо, але загалом легше. Згадую, приїхав знайомитися, кажуть: місця кулеметників зайняті (в попередньому підрозділі це було моєю роботою), сідаєш за монітори. Це робота, де збираєш інформацію, передаєш її далі. Ну я ж не буду тупати ногами: “Ні, хочу за кулемет!” Хоча дуже мріялося займатися саме цим. А пізніше до моїх обов’язків доєднався ще один – займаюся медійним супроводом підрозділу.
– Розкажіть, як вас змінила війна. Ваш колега, очільник Театру Франка, а в минулому – міністр культури Євген Нищук, що пішов на фронт солдатом, казав нам в інтерв’ю, що мусив звикати до того, що треба заховати в собі управлінські амбіції. А Олександр Печериця, актор цього ж театру, що перебував у ЗСУ півтора року, згадував, що гостро відчував втрату особистої свободи.
– Це те, до речі, про що я нещодавно думав: чим армія відрізняється від цивільного життя. Наприклад, ти працюєш у якійсь творчій студії. Тобі вона чимось не сподобалася. Ти про це сказав. І, якщо нічого не змінилося, просто взяв і пішов. А тут служба, де ти не можеш цього зробити. Подобається чи ні – маєш виконувати. Але я не можу сказати, що мені дуже важко дотримуватися таких умов. Я розумію, для чого тут перебуваю, тому приймаю всі правила гри
Чи змінила мене війна? Особисто цих змін не відчуваю. Хоча, якщо дивитися критично, то, напевно, все-таки дещо змінилося. Більше цінуєш елементарні побутові зручності, такі як теплий душ, окремий санвузол чи кімната. О, ще одне: став сентиментальним. Не можу зрозуміти чому. Згадую один момент. Перші дні перебуваю в патрулі на вулиці. Ніхто не знає, що відбувається – мандраж у людей, паніка. До мене підходить бабця. В очах невимовний відчай: “Синочку, все ж буде добре?”. І ледь стримав сльози, але відповів якомога спокійніше: “Так, усе буде добре”. Відійшов убік, тихенько пустив сльозу.
А потім став помічати, що оця сентиментальність дедалі більше й більше проявляється. Хоча, знаєте, часом це допомагає в акторстві (усміхається). Грубо кажучи, зараз заплакати в кадрі мені значно легше, ніж раніше. Хоча часом вона може заважати, бо тебе щось розчулить, піде сльоза. І що подумають люди: стоїть солдат – чогось плаче. Що відбувається? Тому намагаюсь стримуватися. І знаєте, оця зміна мене трішки дивує. Бо здавалося, війна мала би робити нас жорстокішими. Насправді ти таким і стаєш у деяких моментах. Готовий робити якісь речі, які раніше на голову не налазили. Наприклад, стріляти в людей. Але разом із жорстокістю з’явилась ця непередбачувана сентиментальність.
– Коли дуже важко, як себе мотивуєте?
– У мене, слава Богу, не було якихось таких аж занадто критичних моментів. Так, важко, але розумієш, чого ти тут і для чого це все. Усвідомлюєш, що є дикі тварини, які хочуть потрапити в наші міста, а ми не маємо цього дозволити. І такі думки надихають. На позиціях, згадую, бували якісь моменти, пов’язані зі здоров’ям. Коли ти у важелезному броніку проводиш багато годин, доводиться вмовляти спину: “От давай не зараз, вийдемо з позиції, я тебе підлікую”. І якось вдавалося переконувати організм.
– Яким було ваше 24 лютого?
– Початок війни я проспав. Прокинувся десь о 09:30. Взяв телефон і здивувався, що кількість повідомлень просто зашкалювала. Побачив цю шокуючу новину, яка миттєво вибила з рівноваги, наштовхнула на паніку. Якісь хвилини не розумів, що робити. Хоча план у мене був напоготові. Я знав, що в разі вторгнення йтиму до військкомату. І думки про це мене заспокоїли.
Пам’ятаю, що десь у січні зустрівся з товаришем, він запитав: “Ну що, які плани на війну?” Розуміння того, що це неминуче, в нас не було, але всі про це говорили. Готуватися до шашликів чи ні? (зітхає) Я сказав товаришу: сподіваюся, не злякаюся і піду. Так і сталося. Знаєте, що ще помітив? Навіть у бойовій ситуації, коли йде якийсь обстріл, обстановка стає неконтрольованою, наростає паніка – починаєш щось автоматично робити, і це заспокоює. Покращуй позицію, поглиблюйся, почисть зброю – це діє як мантра.
От вчора, до речі, думав про страх – він може бути різним. Коли йде обстріл, все бахкає, на тебе сиплеться земля, то дійсно страшно. Але згадав іншу ситуацію. Якось щось копаю в окопчику, і тут поряд чую звук – луп. Наче і не приліт, і не гілка впала. І тут погляд падає на мішок, який лежить поряд, і бачиш у ньому дірку від кулі. Приходить усвідомлення, що це снайпер. І огортає страх, але він з’являється якось із запізненням, хвилею по тобі проходить. Але знову ж таки, коли ти знаєш, що робити, – заховатися, не висовуватись – страх стихає.
Я відчув, що ймовірність війни дуже висока, коли Путін випустив статтю про один народ. Це було десь, по-моєму, в кінці 2021 року. От тоді зрозумів, що нам дуже бажано серйозно готуватися. Пішов у військкомат. Добрий день, кажу, хочу записатися в територіальну оборону. Прекрасно, відповідають, давайте військовий квиток. А я розумію, що останній раз його бачив десь років двадцять тому. Почав поновлювати і встиг оформити за день до вторгнення. Тоді ж, 23 лютого, написав заяву про вступ до ТРО
– У перші дні вторгнення, коли ми ще сподівалися, що росіяни піднімуться протестами проти війни, вам телефонували якісь товариші чи друзі з Росії?
– Ні. І я їм не дзвонив. Ви знаєте, нещодавно зробив для себе цікавий висновок. Оця рабська модель поведінки, коли відбувається довкола страшне, а вони сидять і мовчать, у тому числі медійні особи, – це хороший момент, щоб подивитися збоку на себе. Бо наші теж бачать якісь, наприклад, прояви корупції чи несправедливості, але чомусь воліють не говорити голосно про це. Мовляв, із владою сваритись не треба, бо ще народного чи заслуженого не дадуть. Тим часом читаєш у медіа, як артисти з ностальгією згадують, як свого часу їздили на корпоративи до відвертих “кровосісь”. І розумієш, що в цьому сенсі деякі мої колеги мало чим відрізняються від російських акторів, які мовчать, або часом і підтримують Кремль – затятих путіністів.
Але, знаєте, я для себе ухвалив рішення, що засуджувати інших – не варіант, бо це шлях до деградації. Чим більше ти концентруєшся на чужих недоліках, тим менше бачиш свої. Мені здається, що якщо вже засуджувати, то ту категорію людей (неважливо – артисти вони чи ні), які зухвало заявляли, що от як тільки почнеться велика війна, вони в перших лавах підуть на фронт. А коли все сталося, десь поникалися.
Не найкращим чином поводяться не тільки актори, а й інші медійні особи. Виправдовуючи себе, наводять якісь відмазки, типу “не варто викидати дельфінів у пісок” (співак Михайло Хома в одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання, як ставиться до закликів, аби зірки йшли воювати, заявив, що кожен має бути на своєму місці, професійні військові – воювати, співаки – заробляти гроші на допомогу: “Не можна кидати дельфінів у пісок, а антилоп у море”. – Ред.). Що вони мають на увазі? Що творчі люди заслуговують на якийсь особливий рівень комфорту? А чим артисти відрізняються від учителів, лікарів, підприємців? Вони теж звикли до комфорту, але кинули все і зараз живуть у бліндажах.
Час від часу всі народи проходять тест на міцність. А ті, хто його провалюють, просто зникають. І зараз ми проходимо саме таке випробування. І для того, щоб вистояти, нам потрібні люди, які готові пожертвувати комфортом. Здається, що ми вже пройшли якусь дуже критичну точку цієї війни, але ми ще не перемогли, попереду багато боротьби.
Я дивуюся людям, які заявляють, що вони проти мобілізації. Знаєте, прекрасно, що ми живемо у світі вільних людей. Але, на жаль, досить багато хто з нас не користується тим, що вільний, і в своїй свідомості залишається в кріпацькому світогляді. Мовляв, я людина маленька, нічого не вирішую. Кожен з нас як вільна людина має право на свою думку. Але також повинен усвідомлювати і наслідки цієї думки. І варто говорити повними фразами. Якщо людина каже, що проти мобілізації, то нехай говорить цю фразу повністю: “Я проти мобілізації, я за те, щоб дикі звірі зайшли в наші міста і Буча повторилася”.
– В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що проти того, щоб Донбас і Крим повертали військовим шляхом. Поясніть свою думку.
– Зараз хіба що Росія живе ординським світоглядом, що країна має жити, постійно збільшуючи свою територію. Цивілізовані країни відмовились від колоній багато років тому. Бо деякі території – це не в плюс, а реально в мінус. Прекрасний приклад – Південна Корея. Невелика країна, де немає ресурсів, там навіть прісної води не вистачає, а вона займає 12 місце в світі за розвитком економіки. Це говорить про те, що головне не території, і навіть не ресурси, а люди.
Щоб повернути ці землі, ми маємо покласти певну кількість патріотично налаштованих людей. Замість них отримаємо інших, які вже понад десять років живуть під к*цапською пропагандою. За кого вони будуть голосувати? Куди тягнутимусь країну? А тим часом Росія зі своєю мрією привласнити українські території не зникне навіть після закінчення війни. Ось така моя позиція. Хоча треба сказати, що люди на окупованих територіях – абсолютні різні. На сході багато тих, хто дуже щиро допомагає: ремонтували нам машини, приносили якісь речі. І поряд люди, які ставилися негативно. Однак я вам скажу, що такі є і в Києві, і у Львові, і в Одесі. Більшість підтримує, і це вже дуже добре.
Я пам’ятаю, перші дні вторгнення ми чергували на блокпостах. І чи не п’ятий водій вражав реакцією: “Чого ви тут стоїте? Навіщо забираєте час перевіркою документів?” І такі заяви трошки вводили в ступор. Бо ти з калашматом в обіймах спиш на бетоні, стоїш ночами на цих вулицях, щоб був спокій. І в ідеалі хочеться почути, що ти молодець. А вони: “Через тебе не можемо швидко проїхати”. Я вважаю, що люди, які негативно ставляться до військових, – це особи, які живуть не усвідомлено, імпульсивно.
– Давайте трішки про приємне. Під час великої війни ви вдруге одружилися та втретє стали татом.
– Сину Оресту – рік і місяць. Він уже стоїть на ніжках, посміхається, прекрасно тримає зоровий контакт. І я неймовірно щасливий, що час від часу можу його бачити і брати участь у його житті. Зі старшими дочкою та сином (діти від попереднього шлюбу актора. – Ред.) спілкуємося, але не так часто, як хотілося би. З Остапом регулярно листуємося. Він мені розтлумачує значення якихось молодіжних слів, яких не розумію. Тому завдяки старшому сину я залишаюся в темі (сміється). Остап вчиться зараз у Європі. Мені дуже шкода, що я не можу з ним наразі побачитися. Донька Оля – тут, в Україні.
– Чи стежите ви зараз за роботою в “Дизель Шоу”? І чи підтримуєте з кимось із колишніх колег контакти?
– В Instagram інколи бачу, як вони готуються до чергового концерту. Але спілкуємось не дуже часто. От у нас була нещодавно подія – батальйону виповнився рік. Ми влаштували невеличкий концерт. Звукорежисер Саша Бєлкін, який теж працював із “Дизелями”, попросив Вікторію Булітко приїхати виступити зі своїм новим гуртом. Був дуже радий її бачити.
– А якби вам запропонували повернутися в колектив, погодилися би?
– Ні. І я так не люблю розмовляти на цю тему, давайте про щось інше.
– Ви залишили проєкт після трагічної ДТП, в результаті якої загинула артистка “Дизель Шоу” Марина Поплавська. Чи підтримуєте зв’язок з її родичами?
– Ми довший час спілкувалися з Людмилою, сестрою Марини. Але я ні разу не був на могилі Марини. У мене своєрідні погляди на ці речі. Дуже не люблю похорони. Оця фраза: “Ой, на кого ж ти нас покинув” демонструє, що ти переживаєш за себе. Тобі себе шкода. Водночас розумію, що моя позиція не зовсім правильна, бо людям це потрібно, нерідко родичі збираються разом лише на якихось значних подіях – ювілеях, наприклад. Та на похоронах – такі нині реалії.
Однак я не вірю, що ритуальні обряди якимось чином мають стосунок до духовного життя. От кажуть, наприклад, що дитину після народження краще охрестити в перший рік життя. Я свого часу читав чимало релігійної літератури, зокрема й Новий і Старий заповіт. Там чітко вказано, що віра – в тебе в серці. А хрещення – це доросле, усвідомлене рішення зрілої людини, яка має сама прийти і здійснити цей ритуал. Коли дитину хрестять у віці, коли ще нічого не розуміє, мені здається, що це не зовсім правильно.
– А як тоді бути з твердженнями, що церква після хрещення бере на себе турботу, оберігає від біди та нещасть?
– Ви особисто в це вірите? Я – ні. Це те саме, коли людина грішить, а потім йде в церкву, ставить свічку, передає пожертви на храм і вважає, що її гріхи відпущено. І з приводу оберігання від нещасть – це все про прикмети. Хороший догляд за дитиною, вакцинація притомними препаратами, відвідування лікарів – це кращий захист, ніж якийсь умовний ритуал.
– Ми розмовляємо з вами на зйомках гостросюжетної мелодрами “Кохання та полум’я”. Серіал, що транслюватиме канал СТБ, присвячено нашим надзвичайникам. Акторка Катерина Кузнецова, яка теж грає в цій картині, розповідала нам в інтерв’ю, що перед початком знімального процесу вирішила побувати у справжній ДСНС-частині, щоб максимально заглибитися в процес. Як ви готувалися до ролі
– У мого персонажа дуже глибокий конфлікт всередині, і мені найбільше подобалось, коли готувався до ролі, аналізувати його внутрішній світ. Бо це чоловік, який пропрацював пожежником все життя, однак, отримавши психологічну травму, почав боятися вогню. Але він хоче продовжувати службу, попри страх вогню, вибухів. І цей внутрішній конфлікт мені найбільше було цікаво пропрацьовувати в собі.
Такі ролі, скажу вам, – це мрія. Будь-який актор підтвердить, що коли є що грати, персонаж не прямолінійний та однозначний, це цікаво. Тішуся, що наш кіноринок потроху прокидається, і мені, слава Богу, дзвонять із запрошеннями. Але не можу зловживати. Відпросився в командування на цей проєкт, і інших поки що не можу собі дозволити, бо є обов’язки на службі.
– Окрім акторства, у вас є ще одна професія – сценарист. У творчому портфелі маєте роботу “Майор і магія”, де сценаристом також значиться зірка “Ліги Сміху” Антон Лірник, який довгий час жив та працював у Росії, а після вторгнення виїхав до Туреччини, згодом перебрався до Іспанії. Як ви до нього ставитеся?
– Дуже добре, що він не став там зовсім Молочним (Андрій Молочний – актор популярного українського скетч-шоу “Файна Юкрайна”, який теж свого часу виїхав до Росії, а нині відомий своїми українофобними заявами та підтримкою агресії в Україні. – Ред.) Наскільки мені відомо, Антон Лірник зараз не живе в Росії. І якщо якимось чином допомагає знайомим військовим чи взагалі ЗСУ, то це йому лише в плюс. А те, що він опинився за кордоном, не повернувся в Україну, – це його вибір та рішення. Я не буду засуджувати з причин, які озвучував вам вище.
Хоча знаєте, коли медійні особи виїжджають з країни, це впливає на загальний емоційний стан у країні. Люди починають думати: “О, цей виїхав і он той спакував валізи. Що робити?” Я добре пам’ятаю один момент на початку вторгнення. Не дуже люблю, коли мене впізнають на вулиці. Але коли бачили у військовій формі в ті дні, розумів, що це діяло як заспокійлива терапія. Тому можна сказати, що відомі люди, які виїхали, це в мінус країні, бо негативно впливає на суспільну думку. Але знову ж таки, якщо людина має, припустімо, малих дітей, то її важко засуджувати.
– Коли вас запитують зараз про терміни перемоги, що відповідаєте?
– Ми успішно пройшли дуже важливий і надзвичайно важкий етап перших місяців повномасштабного вторгнення. Насправді маневрували по такому історичному роздоріжжю, що навіть важко уявити. Однак вистояли і дали ворогам по зубах. Це вже перемога. Але війна триває і ризики ще досить великі
Я схиляю голову перед бійцями, які були на лінії розмежування в перші місяці. Бо тоді в нас ще не було глобальної підтримки від західних партнерів у плані озброєння. Росіяни не боялися нашої артилерії. Виїжджали на позиції цілими батареями, сипали просто неймовірною кількістю снарядів. Навіть по одній людині. Мені побратим розповідав, що він біг під час бою, щоб когось витягти, а по ньому працювало одночасно три чи чотири міномети. Завдяки нереальним зусиллям наших людей ми тоді вистояли. Але боротьба триває, і треба не забувати про те, що для перемоги потрібна участь всього суспільства. І тих, хто воює, і тих, хто допомагає, і тих, хто розроблює нову зброю, пише нове програмне забезпечення – всіх.
