Раніше я не збиралася претендувати на спадок матері. Адже я єдина донька, а моя мама живе у селі та має двоповерхову хату. Я просто спокійно планувала доглядати за нею до старості, допомагати фінансово чи морально. У мене з чоловіком великі зарплати та ми можемо собі дозволити самостійно купити квартиру чи машину. 

Однак, після свят я серйозно налаштована йти до нотаріуса. А все через тітку Ярославу та мою двоюрідну сестру Ольгу.  

Ну все почалося ще до Нового року. Ми просто приїхали з чоловіком до мами на Миколая, привезли їй подарунки. Теплий халатик, капчики та великий пакет продуктів. Ми не розраховували, що буде ще тітка та сестра. Мама відкрила пачку цукерок, заварила чаю та ми погостилися. 

Але потім, коли ми вже збиралися їхати, підійшла тітка і взяла мене під руку:

– Слухай, а ти в село не будеш переїжджати?

– Ні, у нас з чоловіком у місті робота, квартира. 

– А, ну я розуміла

– А чого ви питали?

– Та то так, дрібниці. Ну гарної вам дороги, дорогенькі!

Я це сприйняла просто як звичайну турботу. Може тітка хотіла запропонувати свою допомогу чи як. Бо моя мама сама не справується у хаті. То ж треба і корову подоїти, качкам та курям дати, прибрати у хліві. Вдома щось приготувати їсти, пропилососити. Ну а з тими спонтанними відключеннями світла взагалі нічого не встигає. 

Ми з мамою дуже тісно спілкуємося через телефон. Зранку їй напишу повідомлення, побажаю гарного дня. А потім після роботи, коли їду в маршрутці, то телефоную та розпитую, як справи, як здоров’я. Якщо їй потрібні якісь ліки – то купую або кидаю гроші на карточку. Я єдина донька, батька не стало давно. Тому чудово розумію, що повинна бути для матусі опорою та підтримкою. 

6 січня ми з чоловіком приїхали у село. І знову тітка тут як тут на порозі, колядки співає. Принесла пампухи та рибу, сіла до столу. Хоча мама не казала, що у нас будуть якісь гості. 

– Тітко, а чого ви не зі своєю донькою? 

– А то я до вас прийшла, ми ж не чужі люди. Ти цей, Маріє, у мене до тебе буде серйозна розмова, але потім побалакаємо. 

Таке прохання мене дуже насторожило. Раніше тітка до мами взагалі навіть на дні народження не телефонувала, а тут ледь не щонеділі приходить. Так підлещується, таким лагідним голосом говорить. Це було дуже награно та не щиро. 

І от тиждень тому я вирішила знову заїхати до мами у село. Купила їй ліки, продукти, ще взяла зимову курточку та черевики, які були у ремонті. Тоді була дуже погана мережа і я ніяк не могла додзвонитися до матусі. Але то таке, мені годину їхати на машині туди-сюди, а то ще й п’ятниця була. Ну зроблю мамі сюрприз!

От я заїжджаю на вулицю, паркуюся біля сусідів (аби мама не побачила авто) та йду до хати. А там чую голос тітки:

– Слухай, твоя Іра геть погана дитина. Чого вона тебе до себе у місто не забере?

– Бо мені тут добре. Я не хочу жити там. Ще буду для них тягарем.

– Ага, та вона просто тебе не любить! Ото піде в АТБ, понабирає дешевих продуктів і тобі дає. Так не можна! Ну як їй не соромно! 

Я не витримала. Ненавиджу, коли люди у вічі посміхаються, а потім поливають брудом.

– І що це ви мене так вихваляєте? 

– Ой, Іринко, ну ти не так все зрозуміла. Просто твоя мама не хоче до міста переїжджати. 

– Добре робить, що їй у місті робити?

– Ну просто моя Ольга скоро заміж виходить, бо вагітна. А вони з чоловіком у мене в хаті ніяк не помістяться. То я думала, що так буде добре для всіх. Ти забираєш маму, а тут житиме Ольга. 

Такої наглості, як у моєї тітки, ще пошукати треба. Річ у тому, що ця хата мамі перейшла від покійної бабусі. А тітка після весілля переїхала до свого чоловіка у хату. І вона тоді божилася, що взагалі ні копійки від нас за житло не вимагатиме. А тепер змінила тактику. Хоче маму до мене сплавити, аби її доня тут жила. А Ользі, на секундочку, тільки 19 нещодавно виповнилося. 

– Ні, йдіть геть звідси! 

– Та як ти смієш?

– Смію. Хочете – в суд заяву пишіть, адвокатів наймайте. Але ми вам ні квадратного метрика не віддамо. 

Тітка вийшла з погрозами та криками. І зараз ми дійсно намагаємося судитися з нею за спадок. Добре, що дружба мого чоловіка хороший нотаріус і допоможе нам з цією проблемою. 

Єдина людина, яку мені дуже шкода – моя мама. Бо отримати такий підлий удар від сестри вона точно не очікувала. Але я намагаюся виграти суд заради її спокою.

 – Що ж ви такого в житті накоїли, що всі від вас відвернулися? 

А в мене сльози на очі наверталися. Попереджала мене Іванка, казала, аби думала лише про себе. А я не вірила. Все заради дітей. Я ж для них на заробітки поїхала. Мій покійний чоловік Степан геть непутящий був, лише пив щодня безпробудно, дітей я сама ростила і було так важко. Зарплату не платили, шукала підробіток увесь час. Згодом донька підросла, вже не хотіла ходити в старому одязі дитини моєї подруги. Я страждала, що не можу їй дати все необхідне. Ще й хата валилася на очах. А тоді Степан помер після чергового гуляння. 

Тож залишила я двох дітей на свою маму і поїхала. Софії тоді було 17, Тарасові – 15. Працювала я важко і багато. Дуже хотіла, аби діти нормальне життя мали. Думала хату зремонтувати, а якось донька мені сказала. 

 – Я вже доросла, скоро коледжу закінчу, матиму власне життя. Що будинок, купи мені квартиру в Хмельницькому.

Тоді я подумала, може й правда, краще дітей житлом забезпечити, а тоді вже себе. Тож вісім років я працювала, а придбала дітям по квартирі в місті, оплатила там ремонт, а ще увесь цей час на життя й навчання гроші давала. 

І лишень потім все змінилося. Я познайомилась з чоловіком, італійцем. Звали його Марко, старший за мене, та такий уважний і люблячий. Йому не подобалось, що я так багато працюю і якось він мені сказав.

 – Ну ти вже купила дітям житло. Вони дорослі. Може час вже для себе пожити? Скільки нам відведено? Життя надто коротке. 

 – Але ж мені гроші потрібні, як жити.

 – Зі мною ти матимеш все необхідне, будемо подорожувати, насолоджуватись.

Усі мої італійські подруги радили погодитись на пропозицію Марко. Казали, що я заслуговую на щастя. Та коли я подзвонила дітям – їм така ідея не сподобалась.

 – Мамо, ми твоя рідня, а він чужий. Хіба ж так можна.

– Але я так хочу трохи щастя. З вашим татом його зовсім не мала.

– Заробиш грошей, повернешся додому і будеш онуків бачити. Чим не щастя?

Звісно, я мріяла бачити онуків. Але й любові дуже хотіла. Покинула роботу й почала жити з Марко. І це й справді були найщасливіші роки мого життя. Ми постійно подорожували, відвідували гарні ресторани, вишукано вдягалися. Я мала все необхідне. Та дітям більше не допомагала. Адже коханий не давав мені на це грошей і я не працювала. Діти кілька разів дзвонили й просили, я трохи грошей висилала, але не багато, просто не мала. А тоді вони перестали телефонувати. 

З Марко я прожила 12 років і ніколи не шкодувала. А тоді він раптово помер. Я дуже важко пережила цю втрату. Ще його донька приїхала й вигнала мене. Я намагалась знайти в Італії роботу, та вже далеко не молода, а наших так багато приїхало на заробітки. Врешті я ще й почала хворіти. Тож вибору я не мала. Поїхала додому, в свою стару хату. Коли нарешті додзвонилась синові, він сухо сказав:

 – Ти відвернулась від нас. Що тепер хочеш?

 – Але ж я вам по квартирі купила. Не всі батьки такі подарунки роблять.

 – Ти могла більше. Нам було так не солодко. Але ти розважалась собі.

Тож тепер я сама в лікарні. Зовсім не знаю, як далі жити. В мене нема грошей і діти мене не хочу знати. Порадьте, як налагодити життя? Невже я помилилась, обравши своє власне щастя?

Є у мене подруга. Життя в неї склалось так, що всі ровесниці заздрили “білою” заздрістю. Красуня, чоловік багатий, не п’є, не курить, спортом займається. Народилась у них дочка, вчиться у престижному університеті. Багато років збирали гроші на квартиру для неї, щоб мала своє гніздечко.

І попереду наче намальовується світле майбутнє. Стосунки з чоловіком всі ці роки налагоджені, багато пережили, а тепер настав час для обох, але щось пішло не так.

Чоловік таємно знайомиться з молодшою на 20 років жінкою і не може збагнути чому з абсолютно незнайомою людиною у них стільки спільного. 

Вона ніколи не перестає захоплюватись ним, хвалить його за успіхи на роботі, спитає, а які в нього плани на майбутнє.Наче ковточок свіжої джерельної води серед цієї рутини. І як не спокуситися зробити ковток.

Спершу чоловік пручається. Думає, що чинить нечесно стосовно дружини, з якою вже 20 років у шлюбі. Почуття до неї давно минули, але тепер він відчуває перед нею борг.

Увага незнайомки стає для нього як молоде вино. Він старається не сп’яніти, робить маленькі ковтки, але вони таки дурманять його розум. Він навіть старається забути її, зникає на кілька тижнів, а потім знову не втримується і пише таке звичайне “Привіт!”. А вона рада старатися, вдає, що цієї паузи не було і вони знову до пізньої ночі пропадають у переписках.

– Може це скоро минеться? – думають обоє, але це не минає.

Про зустріч вони й не домовляються, навіщо. Він одружений, вона самотня мати. Але доля вирішила по-іншому. Зустрілись випадково, в обідній час у парку. Одразу впізнали один одного, з першого погляду, а за мить вже йшли обійматися з розпростертими руками.

– Збіг чи доля? – кокетливо спитала незнайомка. 

Дивно, як між людьми може виникати такий міцний зв’язок, споріднені душі, які нарешті зустрілись.

Минуло ще пів року. І чоловік так більше не витримав. Одного вечора він підійде до дружини на кухню і все розкаже. 

Скаже, що переїжджає у квартиру, на яку вони всі ці роки відкладали гроші. Поки дочка ще навчається їй не треба, а що як у неї з’явиться багатий чоловік, який забере її до себе, то тоді квартира їй не знадобиться.

Квартира на яку вони витратили велику суму спільного бюджету і свої кращі роки. 

Чи мав він право на це? А якщо квартира оформлена на нього? Тут як з якої сторони оцінювати.

Він все життя забезпечував дружину. Вона ніколи ні в чому не мала потреби, була коханою та отримувала від нього турботу. Всі навколо говорили, як їй пощастило в житті. Дочку ніколи не образив, на все для неї готовий. 

То чи мусить він у свої зрілі роки вислуховувати засудження інших? Хіба не має права бути щасливим, адже життя таке коротке. 

Є тут інший бік медалі – дружина. Звісно вона ображена, адже чоловік переїжджає на їхню квартиру з якою молодою жінкою. Кому тепер ці 20 років шлюбу? Навіщо були усі ці зусилля, кому вона така зараз знадобиться? 

Подруги радять відпустити і знайти собі чоловіка, щоб мати за ким приглядати, кого доглянути і не бути самотньою. Щойно у неї були світлі плани на майбутнє, а зараз нічого. Та і навіщо їй тепер хтось? Щоб знову зрадили? 

Далеко не все мені подобається в новій школі та вибору нема. Утім те, що сталося нещодавно – відверто обурило. Ігор прийшов з уроків. Він навчається в 9 класі і це дуже важливо, адже вже час професію обирати, ретельно готуватися, займатися. Та в тій школі, схоже, так не вважають. 

Коли син прийшов сьогодні  – я його, як завжди, спитала, що було на уроках. І він спокійно відповів:

 – Нічого, в школі було свято.

 – Яке ще свято?

 – День Захисників та Захисниць!

 – Що це ще за свято?

 – Тепер 1 жовтня відзначають. 

 – І що ви робили?

 – Нам розповідали історію цього свята, потім прийшов військовий і розповідав про свою службу, а тоді діти виступали, цілий концерт був.

 – А хімія, фізика?

 – Не було. І ще. Сказали, що до кінця тижня треба принести в школу, або гроші, або якісь потрібні солдатам речі. Все це відвезуть на передову.

 – Ще чого! Це школа у вас чи волонтерська організація? Чи вчителі забули, як свою роботу робити? Люди ледве кінці з кінцями зводять, а вони тут вимагають.

– Мамо, але всі щось несуть. Деякі батьки ще на вихідних збираються й сітки плетуть.

 – Робити їм нічого!

Після цієї розмови я написала в батьківський чат.

“Чого в школі не проводять предмети за розкладом, а якусь дурню дітям розповідають? Чи це їм для вступу треба? Чи так налаштовують хлопців, щоб служити йшли, на вірну смерть! І до чого ці збори в стінах школи. Я у відділ освіти поскаржусь!”

Далі усі батьки на мене напали, почали сваритись, прокльони сипати.

 – Повертайтесь назад, на Донеччину, як щось не подобається! Вас тут ніхто не тримає!

– Залюбки повернулася б, та не можу!

Після всього цього мені кортить забрати сина, адже вплив цих людей згубний. А ви що про це думаєте? Як вважаєте, мають право скасовувати уроки через ці позакласні заходи?

 – Доню, поїхали з нами в Трускавець. Там на вересень путівки недорогі. Ми заплатимо за тебе й Данилка, дитячий там взагалі копійки. 

 – Але ж це дорого. Звідки у вас такі гроші?

 – Нічого, ми збирали, та й вам відпочити хоч трохи треба.

Як я зраділа, словами не передати! Почала думати, що із собою візьму. А коли Павло повернувся додому я така щаслива повідомила йому цю звістку.

 – Уяви, ми нарешті відпочинемо.

 – І як це надовго?

 – На 21 день.

 – А як?

 – Ну, ти ж не можеш поїхати. Чи ти не радий за нас?

 – А чого радіти? Що я їстиму весь цей час? 

– Я трохи залишу. В морозилці.

 – Та скільки там. Однаково доведеться готувати. От що ти за дружина? Як можеш на курорти їхати, розважатись там, знаючи, що я самий тут?

 – І що ти хочеш? Щоб я відмовилась?

 – А як тобі совість дозволяє!

Я навіть не знаю, як словами передати те, що я тоді відчувала. Подзвонила мамі і сказала, що не поїду нікуди. Та реакція неньки була дуже різка.

 – Та що за чоловік в тебе? Задумайся! Може не треба тобі такого! 

Тепер я сиджу і не знаю, як бути. Їхати мені і ризикувати своїм шлюбом чи не варто? Як гадаєте, хто з нас має рацію? Може чоловік?

Та і я чоловік – те що треба! Гроші до хати солідні приношу, з дітьми багато часу проводжу, а те, що гуляю – то це нічого! На те я й мужик, то моя природня потреба. 

Колись прочитав в Інтернеті, що всі самці – полігамні…То і я не виняток. 

Та мої зради завжди залишалися в секреті. Я добре замітав сліди… Принаймні я в це вірив ще кілька тижнів тому. 

Уявіть собі моє здивування, коли я побачив мою жінку в кафе з коханцем. Забіг на каву перед зустріччю, а там вона! Тішиться, усміхається, якийсь мужик її за талію тримає.

Мене чуть не розірвало від злості, ледь стримався, щоб не набити пику тому брюнету. 

Благо, що Марина мене не побачила. Влаштую їй допит ввечері, коли безсоромна повернеться додому. 

Сиджу на кухні, чекаю її. Дітей відвіз до мами – нічого їм слухати дорослі розмови. 

Марина забігає в квартиру: щаслива, задоволена, усміхнена. Питаю її:

– Де була?

– З подругами гуляла…

– Я бачив, з якими подругами ти гуляла! – зриваюся я на крик. – Що то за кавалер у тебе з’явився?

– Ти був сьогодні в тому кафе?

– Так! Був! І все бачив. Як тобі не соромно? Ти ж матір 2 дітей. 

Вона трохи мовчала, винно опустивши голову, а потім видала те, що я не чекав почути. 

– А ти можеш мені зраджувати роками? Тобі дозволено? Чим я гірша? Теж хочу бути щасливою! Якщо ти не збираєшся кидати своїх коханок, то і я не буду відштовхувати Славка. Все чесно!

Я шокований! З ким я одружився?! Хіба моральна жінка здатна на таку хтиву помсту?

Казала мені мама уважніше вибирати собі супутницю по життю. 

Що тепер робити – гадки не маю… Розлучатися, чи терпіти таке ставлення?

Що би ви порадили чоловіку?

Немає нічого поганого в тому, щоб носити одні й ті самі туфлі чи кросівки щодня. Поясніть, що б/в або порваний портфель несе ті ж сни.

Навчіть їх нікого не виключати лише тому, що вони «різні» чи ні таких варіантів, як вони.
Поясніть їм, що глузування та образи ображають і що школа має НАВЧИТИСЯ, А НЕ конкурувати, НЕ КРИТИКУВАТИ, НЕ ПРИНИЖУВАТИ.
Поясніть їм, що у них та їхніх однокласників однакова цінність.
Освіта починається вдома, цінності та співпереживання – ось чого не вистачає у сучасному світі!

Джерело

Особливо важлива заборона стосувалася того, що курячі яйця не можна позичати. А якщо така потреба все ж виникла, тоді їх потрібно просто віддати. Тобто позичені кілька яєць, які ви дали своїй сусідці для випічки, не можна просити повернути. Чому? Наші пращури вірили, що так ви заберете весь негатив іншої людини на себе.tsn.ua

Також не можна давати сусідам яйця на розведення. В народі казали, що у вас самих тоді всі кури переведуться найближчим часом.

Підкладаючи яйця під квочку, заборонено робити це в неділю або будь-якого іншого дня до заходу сонця. Існувало повір’я, що тоді з них вилупляться одні лише півники.

Говорячи про підкладання під квочку яєць, також варто запам’ятати, що їх повинно бути непарне число. Якщо проігнорувати цю народну мудрість, то з них взагалі нічого не вилупиться.

В давнину вірили, що яйця без жовтків несуть півні, а тому вони приносять нещастя в дім. Їх намагалися якнайшвидше викинути до сміття.

Якщо ви знайшли під дверима підкинуте яйце (або декілька), це означає, що на вас чи членів вашої родини наводять вроки недоброзичливці.

Яйце, яке курка знесла у Страсну п’ятницю, вважали оберегом, а тому його зберігали і залишали в хліву зі свійською птицею.

Щоб не відштовхнути від себе талан і не накликати біди, не варто розбивати сире куряче яйце об кут стола.

Зі «жигуля» вилазить дід із криками…

З «Мерса» виліз хлопець, дав дідові по обличчю: — Моє прізвище Гройсмер! Мій батько суддя…

Дід сів, розігнався і протаранив «Мерс», зі словами: — Я у війну танки таранив, а тут всякий непотріб мене битиме!

Гройсмер з матюками вивалився з машини, розмахуючи у бік «жигуля» битою.

Звідкись взялися три молодики, один з них різко підскочив до «синка», що розбушувався, і коротким ударом у щелепу вирубив мажора. – Ви хто, синки? – поцікавився старий. — Партизани, батьку… партизани…

Балкони багатоповерхового будинку аплодували стоячи.

Отож, у мене з чоловіком є єдиний син Петро. Він хлопець хороший, зараз йому 23.

Він закінчив магістратуру та живе поки у нас. З роботою як може – так і крутиться. За всі ці роки побував і вантажником, і охоронцем і кур’єром.

Я за те, аби діти самотужки підіймалися на ноги, а не залежали від батьківського гаманця.
І ось десь три місця тому Петро сказав, що його дівчина Оленка вагітна. Я була з нею знайома, приємна та мила, добре знайшли спільну мову. Тому тут вже останній дурень зрозуміє, що треба робити весілля.

Поки діти планували тільки розписатися, бо треба гроші на малюка відкладати. Запросила сватів, аби познайомитися. Майже три дні прибирала у квартирі, готувала до ночі салати, тортик навіть спекла! І ось пані Ярослава запитує мене:

– А у якій кімнаті ви дітей поселите?

Я подивилася на неї, як баран на біблію:

– Тобто? Ви про що?

– Ну діти будуть у вас жити? Бо ми в селі, у нас хата мала, та й що вони там робитимуть? А тут велике місто, знайдуть садок для дитинки. Ми хіба будемо продукти з городу передавати

– Нехай вони живуть окремо, квартиру орендуватимуть! – відповідаю нахабній родичці.

Коли сваха це почула, то так почервоніла з люті, як рак. Вона у моїй квартирі почала сваритися. Ну ви уявляєте, яка то наглість?! Нарікала, що я така жадібна та скупа жінка, що мені для онука шкода і я молодят з квартири виставляю.

Звісно все закінчилося великим скандалом, свати поїхали геть.

Ну і син за ними побіг, як мале цуценя безхарактерне. Тільки ввечері до мене зателефонував з претензіями:

– Мамо, ну в нас скоро буде дитина! Ми не претендуємо на житло, а просто хочемо мати бодай якийсь дах над головою.

Я сказала твердо “ні.” Я не збираюся ще його жінку та дитину на своїй спині тягнути.

Крім цієї квартири, у нас є ще однокімнатна, на Сихові. Ми її здаємо в оренду, символічно 8 тисяч гривень та комунальні. Я працюю продавцем на ринку, чоловік водій маршрутки. Самі розумієте, що ми не доларові мільйонери та мало заробляємо. А орендована квартира нас годує, ми собі на старість відкладаємо.

Ще у нас є дача невелика за містом, я там вирощую помідори, огірки. Влітку їздимо туди на шашлики. Там тільки одна невелика кімната, але сам будиночок катастрофічно потребує ремонту. Треба нові двері поставити, огорожу, бо дошки вже прогнили. Дах перекрити, бо під час зливи там просто все плаває у воді.

Єдиний варіант, який би я могла їй запропонувати – переїхати до мого свекра на Левандівку. Дідусь Микола живе сам у двокімнатній квартирі. Він вже старенький, ми платимо сусідці (вона працює медсестрою), аби вона приходила до нього, готувала їсти та робила уколи. Але якщо там житиме Оленка, то вона вже сама повинна глядіти за дідусем. Вона ж і так буде в декретній відпустці, то нащо ми будемо далі сусідці платити?

Тільки той варіант взагалі не сподобався синові. Він сказав, щоб дідусь до нас переїжджав, а вони житимуть на Левадівці.

Я хоча і люблю свого сина та невістку, але такої щедрості від мене нехай не чекають.
Через ці всі нерви та сварки Петро забрав всі речі та переїхав до свого друга на квартиру, а Олена досі живе з батьками у селі. Вчора до мене телефонувала сваха та намагалася знову надавати на жалість:

– Та квартира на Левандівці стара, треба ремонт робити. А вагітній не можна дихати тим відходами. Чому ви дітей у свою квартиру не хочете пустити? Вам так на рідного онука байдуже?

– Нехай вчаться бути самостійними!

Тепер син взагалі до мене та батька не телефонує, навіть в гості не приходить. Від його друга Павла почула, що зараз Олена поставила ультиматум “або квартира або ж він ніколи дитину не побачить, буде оформляти малюка на своє прізвище”.

Ну от видно, що Олені від мого сина треба тільки квартиру і все! Може вона й навмисне завагітніла? Бо дівчинка приїжджа, з села. Вона гадала що я її з відритими обіймами зустріну та ключі залишу? Ага, нехай уві сні помріє!

Я не скупа. Просто нехай син навчиться вже відповідати за себе та жінку. А я не хочу з ними жити під одним дахом!”

А ви на чиєму боці. Напишіть нам в коментарях.

Джерело