Саме у шість років я назавжди стала старшою сестрою.
Це тавро до мене приклеїлося до кінця життя. І всі наслідки, що з нього випливають. Коли я згадую ті роки, то не можу стримувати сльози, не виходить сформулювати думки, а після кажу, що змушена завжди все контролювати, бо без мене все розвалюватиметься.
Саме так — я повинна завжди знати, то і що робить, я відчуваю відповідальність навіть тоді, коли не повинна. Разом з тотальною невпевненістю в собі, страхом, що не виправдаю чиїсь довіри, а ще величезним бажанням всім догодити.
З дитинства я чула одне і те ж: ти ж старша, повинна бути відповідальною, треба ділитися, поступатися, повинна, мусиш старатись, аби, не засмучувати маму і тата, адже їм важко.
Коли мені було сім, я вже могла вкласти сестричку спати, гуляти з нею в колясці (при цьому збігалися всі мої друзі, щоби понянчиться). Мені доводилося і пелюшки прати, і прасувати їх, і в школу ходити.
І сама себе я обслуговувала у цьому віці – їжу розігрівала, вчила уроки, бігала до магазину. Але обов’язків ставало дедалі більше, на подруг часу не залишилося. Як і позашкільні заняття
А потім у нашій родині з’явилося ще одне маля. Братика мені доручили так само, як і сестричку. Адже я вже зовсім виросла — дванадцятирічна панянка, яка вивчила безліч дитячих пісеньок-примовок, і суміш готувати вмію, і переодягати дітей, і годувати, і носи втирати.
Після приходу зі школи бігла за покупками, мама на роботу йшла, а я гуляла з коляскою, поки братик спав. Потім бігом забирала сестричку з дитсадка, переодягала її в домашні речі, годувала всіх вечерею. Потім гралась і наглядала за ними, прибирала квартиру, а о годині дев’ятій вечора вкладала спати. от тоді я могла належати собі. Проте у мене були уроки, а ще малим речі потрібно було підготувати і приготувати їжу, адже тато і мама приходили додому після 12. Вони працювали. Тато у дві зміни. І я повинна була бо батькам “важко”.
Батько просив щоденник на перевірку — там були лише чудові оцінки, бо не можна було засмучувати батьків.
Якось після уроків мати попросила викинути сміття, а чотирирічна сестра поплелася за мною. Як завжди. Смітник знаходився за кілька будинків. По дорозі назад треба було до магазину сходити, хліба купити, молоко, фрукти. Всі зробили і вирішили зайти ненадовго на дитячі гойдалки-каруселі.
Спершу вона каталася на гойдалках, а потім побігла на карусель. Пам’ятаєте старі каруселі у дворах з залізними сидіннями. так, так і сестра з них полетіла,а наступне сидіння її наздогнало.
Я її ледь додому привела. Мама побачила, що сталось почала волати. Винна вийшла я, адже не догледіла сестри. Тоді вона сказала, що якщо там щось серйозне, то вони з татом ніколи в житті мені не пробачать.
У мене заголом шість братиків і сестричок. всі вони вже дорослі люди, мають свої сім’ї і дітей. Я також заміжня і маю доньку. Одну. одну єдину дитину якій я подарувала те дитинство якого не мала сама. Гуртки, друзі, власна кімната і море двічі на рік. Вона має три шафи власних речей і не знає слова – ти старша дитина і ти повинна.
А мама має моя всім розповідає. як не просто їм із татом було підіймати семеро дітей. Коли ж я запитую, чому ж їх тоді вдома ніколи не було і коли вона встигла їх “підняти” вона на мене ще й ображається.
Свою доньку я вчу, що вона може мати стількох дітей, скількох сама захоче. Але завжди наголошую, що їх у світ потрібно приводити для себе. не для братиків чи сестричок, не для бабусь – для себе.
Мені скажуть, що я не права і так не можна з батьками і дитині таке казати, але я впевнена – той хто був старшим у багатодітній родині – зрозуміє мене, як ніхто.
